Голод 1921–1923 рр. в Україні

 «Урожай на півдні чудовий, тому питання життя і смерті для нас – зібрати з України 200–300 мільйонів пудів хліба». 
Володимир Ленін (Ульянов), травень 1921 р.

Фактично навесні 1921 р. відбулося остаточне встановлення більшовицького режиму на території України. Попри окремі селянські повстання та спроби Армії УНР відновити збройну боротьбу за українську незалежність, восени того ж року окупаційна влада та її прибічники серед місцевого населення поступово переходили до життя за умов «мирного часу».

Протягом війни з УНР та громадянського протистояння всередині самої Росії більшовицька верхівка широко застосовувала інструментарій примусу й терору, узагальнений у заходах політики т. зв. «воєнного комунізму».

У березні 1921 р. російські більшовики відмовляються від неї, проголошуючи заходи «Нової економічної політики» (НЕПу). Зважаючи на аграрний характер Росії та України, ключове місце з-посеред інших аспектів НЕПу посідало скасування практики продрозкладки й заміни її на фіксований продовольчий податок (продподаток).

Утім, попри рішення, ухвалені на Х з’їзді РКП(б), від початку 1921 р. більшовицька держава ставить завдання зібрати усі «заборгованості» селян із продрозкладки за попередні роки. Це рішення було прийняте в умовах надзвичайно складної ситуації, в якій опинилися аграрії навесні: територію Півдня і Центру України, а також окремі регіони більшовицької Росії (зокрема й райони компактного проживання українців) охопила посуха. Через брак вологи загалом в Україні загинуло до 20% посівів, наприклад, у Миколаївській губернії – 65%, Катеринославській – 64%, Запорізькій – 63%, Одеській – 45%, Донецькій – 40%, Кременчуцькій – 19%. Найгірша ситуація спостерігалася у степових регіонах.

Загалом врожай, зібраний влітку 1921 р. у валовому обсязі становив лише 1/4 врожаїв на українських землях у 1909–1913 рр. Утім, ані складна кліматична ситуація, ані напівзруйнований стан українського села внаслідок фактично п’ятирічних військових дій на теренах республіки, не змусив більшовицьку владу зменшити обсяги продрозкладки, а також продподатку, яким мали бути обкладені селяни.

Важливо підкреслити й те, що збіжжя, акумульоване державою завдяки стягненню продподатку, не залишалося на території УСРР. Так, із загального обсягу в 74,9 млн пудів зерна понад третину (28,5 млн пудів) було відправлено в Росію.

На початку 1922 р. більшовицька влада офіційно визнала ситуацію голоду на території країни. Регіонами, що голодували, були оголошені Запорізька і Донецька губернії повністю; Дніпровський, Херсонський, Миколаївський повіти Миколаївської губернії; Катеринославський і Новомосковський повіти Катеринославської губернії; Одеський і частково Тираспольський повіти Одеської губернії; Костянтиноградський і Кобеляцький повіти Полтавської губернії.

Ще в липні 1921 р. при Всеросійському центральному виконавчому комітеті більшовицької Росії було створено Центральну комісію допомоги голодуючим. Це був підконтрольний владі орган, що мав перерозподіляти продовольчі ресурси – як отримані внаслідок визиску власного села, так і допомогу, надану міжнародними організаціями.

Щоправда, у розподілі допомоги можна було побачити виразний дисбаланс: значна її частина спрямовувалась голодуючим російських губерній (зокрема, традиційно вразливого до голоду регіону Поволжя).

Наприклад, у травні 1922 р. лише 10% населення українських регіонів, що постраждали від голоду, отримували допомогу. Натомість, для російських регіонів цей показник сягав 60–70% від загальної кількості населення.

Загалом міжнародним донорам належала важлива роль у порятунку голодуючих. На думку дослідників, 4/5 всього обсягу допомоги припадало саме на іноземні благодійні організації. Особлива роль з-посеред інших належала Американській адміністрації допомоги (ARA) (American Relief Administration), Місії Нансена, Міжнародній робітничій допомозі (The Workers International Relief), Американському єврейському розподільчому комітету «Джойнт» (American Jewish Joint Distribution Committee) та ін.

Протягом 1922 р. голод ставав усе масштабнішим. Так, у цей час регіонами, що постраждали внаслідок браку продовольства, були додатково оголошені Єлизаветградський повіт Миколаївської губернії; Верхньодніпровський, Миколаївський, Криворізький, Павлоградський повіти Катеринославської губернії; Вознесенський повіт Одеської губернії; Олександрійський, Чигиринський, Хорольський, Золотоніський, Кременчуцький і Черкаський повіти Кременчуцької губернії; Ізюмський, Зміївський і Куп’янський повіти Харківської губернії.

Станом на 1922 р. у республіці голодувало 3,8 млн осіб, або 15% населення, причому в офіційно визнаних голодуючими губерніях – 3,5 млн осіб, або 36% мешканців. Кількість загиблих від голоду невідома.

Покращення показників врожайності за результатами жнив 1922 р. вже навесні наступного року було використано більшовицькою владою для відновлення сільськогосподарського експорту, зокрема й за рахунок українських селян.

Голод 1921–1923 рр. виявився надзвичайно важким випробуванням для населення України. Загалом від нього постраждали 8 з 12 губерній тодішньої УСРР. Попри визнання факту Голоду, залучення міжнародної допомоги на подолання його наслідків, більшовицька влада продемонструвала властиву для неї модель управлінських рішень, де права і життя окремої людини поступалися у пріоритетності потребам держави «диктатури пролетаріату».

Виразною рисою Голоду 1921–1923 рр. також було колоніальне ставлення до України та її жителів, а також їхня вторинність у порівнянні з метропольними російськими регіонами. Попри те, що в 1920-х рр. в Україні ще неодноразово будуть зафіксовані продовольчі проблеми, саме Голод 1921–1923 рр. виявився зловісним прологом до геноциду українського населення 1932–1933 рр. – Голодомору.

У статті використані матеріали:

Мовчан О. М. Голод 1921–1923 рр. в УСРР. Енциклопедія історії України: Т. 2: Г–Д / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України; Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2004. 688 с.: іл. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Golod_1921_1923.