Александр Вінербергер (1891–1955) – австрійський інженер-хімік, автор понад 100 світлин, зроблених у 1933 р., в яких закарбований перебіг Голодомору у Харкові. Фотографії А. Вінербергера містять найвпізнаваніші образи геноциду українського селянства та фактично є чи не найважливішим візуальним джерелом з історії Голодомору.

Александр Вінербергер народився 8 грудня 1891 р. у Відні у змішаній родині: батько був австрійським євреєм, мати – чешкою. На відміну від батька, який зберігав єврейську ідентичність, Александр неодноразово підкреслював атеїстичність власного світогляду та наголошував передусім на відчутті себе як австрійця – носія німецької культурної традиції. Протягом 1910–1914 рр. навчався у Віденському університеті. З початком Першої світової війни був мобілізований до Австро-угорської армії. У 1915 р. він потрапив у російський полон. Після невдалої спроби втечі, був затриманий більшовицькою ЧК^[1]. Його звинуватили у шпигунстві та помістили у в’язницю.

Дізнавшись про те, що А. Вінербергер є дипломованим інженером-хіміком, більшовицька спецслужба неодноразово відряджає його для відновлення виробництва на радянських підприємствах хімічної промисловості. Згодом він був звільнений з ув’язнення та працював під наглядом як інженер.

У 1928 р. йому було дозволено поїхати у Відень. Таким чином майже через півтора десятиліття А. Вінербергер зміг вперше відвідати рідне місто. Цього ж року він взяв другий шлюб і разом із дружиною повернувся до СРСР уже як запрошений іноземний фахівець для роботи на хімічних виробництвах у Москві, а від 1933 р. – у Харкові.

У своїх спогадах, виданих в Австрії у 1939 р., А. Вінербергер згадував свою поїздку з Москви до Харкова у вересні 1932 р. Так він описував Україну та її населення, яке вже відчуло смертельний подих Великого Голоду:

«Стражденна земля вдень виглядала ще страшніше, ніж уночі. На кожній станції стояла незліченна кількість вагонів, набитих селянами та їхніми родинами.

Їх охороняли вартові, щоб відправити далеко на північ до білої смерті. Поля були необробленими, незібране зерно гнило під осінніми зливами. [...]

Я не бачив ні худоби, ні навіть гусей. Тільки ніким не доглянуті курчата притискалися один до одного біля закинутих хатин.

Мимоволі згадував, як 17 років тому я, військовополонений, проїжджав тією ж країною, минав поля пшениці, бачив безліч худоби і гори їжі, яку пропонували на кожній станції. Навіть у 1926 році, після світової і громадянської воєн, ці землі так само процвітали.

Якою нелюдською мала би бути ця сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, в руїну».

Під час роботи в Харкові А. Вінербергер зробив понад 100 знімків цього міста, його вулиць і людей (зокрема й селян, які потерпали від Голоду). Припускаючи, що «захоплення» фотографуванням може призвести до переслідування з боку радянської держбезпеки, перед поверненням з СРСР до Австрії, А. Вінербергер передав світлини (та негативи) австрійським дипломатам, які могли б вивезти їх дипломатичною поштою.

У 1934 р. інженер А. Вінербергер повернувся до Відня, де передав свій фотоархів (у вигляді альбому) архієпископу Відня та кардиналу Римо-католицької церкви Теодору Інніцеру (1875–1955). Вибір Т. Інніцера як зберігача унікального масиву фото був невипадковий: кардинал, окрім духовного сану, мав досвід державного й політичного діяча (наприклад, у 1929–1930 рр. він був міністром соціальної політики Австрії). Протягом 1933 р. кардинал Т. Інніцер проводив активну діяльність, спрямовану на розголос інформації про Голодомор у поневоленій більшовиками Україні, контактував у цій справі з очільником Української греко-католицької церкви митрополитом Андреєм Шептицьким, а також очолював «Комітет допомоги Україні».

У 1935 р. світлини А. Вінербергера були вперше опубліковані у книзі «Чи повинна голодувати Росія?», виданої з ініціативи підданого Естонії, етнічного німця, громадського діяча та письменника Евальда Амменде (1893–1936)^[2]. Попри згадку «Росія» у заголовку книги, у ній ішлося передусім про територію УСРР, а також Кубань, окремі райони Північного Кавказу, населені етнічними українцями. Світлини у виданні були подані без зазначення авторства А. Вінербергера, аби не наражати його на потенційну загрозу з боку радянських спецслужб.

А. Вінербергер поставився із симпатією до нацистської анексії Австрії в 1938 р. Йому вдалося документально довести, що його батько-єврей не мав з ним біологічного зв’язку. Того ж року інженер А. Вінербергер вступив до Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП). Судячи з усього, він був щирим прихильником нацистської ідеології, зокрема й її невід’ємної складової – антисемітизму. У 1938–1939 рр. він написав серію статей антисемітського змісту в газеті «Das Salzburger Volksblatt». Окремі світлини авторства А. Вінербергера стали частиною нацистських пропагандистських матеріалів, спрямованих проти комуністичної ідеології та її «єврейського коріння».

У 1939 р. вийшли друком спогади А. Вінербергера про його досвід перебування в Росії, а згодом – у СРСР. Два розділи книги були присвячені Голодомору в Україні. Не заперечуючи рефлексії А. Вінербергера як сучасника і безпосереднього очевидця геноциду, варто критично ставитись до висновків про «єврейську природу» злочину більшовицької держави, поданих автором у руслі відвертої пронацистської пропаганди.

Попри активну співпрацю з нацистським тоталітарним режимом, зокрема й військову (був одним із німецьких посадовців, який забезпечував контакти нацистської адміністрації з Російською визвольною армією генерала Андрія Власова (РОА)), після поразки Німеччини у Другій світовій війні, А. Вінербергер не був притягнутий до якої-небудь відповідальності. У 1945 р. він був інтернований до американського табору, проте жодних санкцій до нього застосовано не було. Імовірно, що доля колишнього організатора радянської хімічної промисловості могла б скластися зовсім по-іншому, якби Зальцбург опинився під контролем СРСР. Так чи інакше, саме там А. Вінербергер завершив своє життя 5 січня 1955 р.

^[1] Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією та саботажем (рос. Всероссийская чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией и саботажем, скороч. ВЧК, або ЧК) заснована у грудні 1917 р. Це був орган державної безпеки більшовицької Росії, провідний інструмент здійснення «червоного терору».

^[2] Е. Амменде ще в 1921 р. у складі естонської делегації Організації Міжнародного Червоного Хреста побував в Україні, охопленій голодом. У міжвоєнний період він один із найактивніших діячів німецької діаспори. Зокрема, у 1922 р. Е. Амменде заснував Союз німецьких меншин Європи. Від 1935 р. він обіймав посаду генерального секретаря Міжнародного конгресу національних меншин, що діяв під егідою Ліги націй. Як і значна частина діячів німецьких діаспорних організацій, із симпатією ставився до нацистського режиму та ідей возз’єднання німців у межах єдиної держави.

Ґарет Річард Воен Джонс (1905–1935) – британський журналіст, авторству якого належать перші в західній пресі репортажі, присвячені трагедії Голодомору.

Майбутній журналіст народився 13 серпня 1905 р. в м. Баррі (Уельс). Його батько Меджор Едгар Джонс був директором місцевої чоловічої школи. Мама Енні-Ґвен Джонс ще замолоду побувала в Україні, працюючи гувернанткою в родині валлійського промисловця та підприємця Джона Юза – засновника селища Юзівка (нині м. Донецьк).

Ґарет отримав якісну освіту: спочатку у школі, яку очолював його батько, згодом – в Абериствітському коледжі, Страсбурзькому університеті та престижному Триніті-коледжі в Кембриджі. Юнак виявив неабиякі здібності у вивченні іноземних мов та, як наслідок, вільно володів французькою, німецькою і російською.

Від 1930 р. Ґ. Джонс стає одним із радників колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойда Джорджа та одночасно, як «експерт із Росії», консультує американських підприємців.

Початок 1930-х рр. – надзвичайно плідний період у житті Ґ. Джонса як успішного журналіста. Тематика його матеріалів охоплює різноманітні теми: від боротьби проти епідемії в Італії до інтерв’ю з лідерами ірландського визвольного руху. Статті й репортажі Ґ. Джонса регулярно з’являються у провідних британських (“The Times” і “The Guardian”) та європейських газетах (“Berliner Tageblatt” й ін.).

Журналіст кілька разів був на території СРСР. У березні 1933 р. він вирушив у несанкціоновану більшовицьким режимом подорож теренами радянської України (передусім територією Харківщини). Її результатом став опис жахливої ситуації, в якій перебували селяни в СРСР, що з’явився у британських (“The Manchester Guardian”) і американських (“New York Evening Post”) виданнях наприкінці березня того ж року:

«Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: “У нас немає хліба. Ми помираємо!”…

[…]

Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Наче куля селянин кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей.»

Повідомлення Ґ. Джонса викликало серйозне занепокоєння радянської тоталітарної машини. Про це свідчить швидкість, з якою в західній пресі з’явилися матеріали, що мали заперечити інформацію Ґ. Джонса про масштаби Голоду в країні. Ключовою фігурою масштабної кампанії дезінформації виступив керівник московського бюро провідної американської газети “The New York Times”, лауреат престижної Пулітцерівської премії (1932) Волтер Дюранті. У своїй статті «Росіяни голодні, але не помирають із голоду», що з’явилася 31 березня 1933 р. (тобто за два дні після публікації матеріалу Ґ. Джонса), Дюранті натякав на заангажованості Джонса та пояснював появу викривального матеріалу як один із виявів дипломатичної боротьби Великої Британії проти СРСР.

Спроби Ґ. Джонса відповісти на закиди В. Дюранті, зокрема й на шпальтах “The New York Times” виявилися безрезультатними – його листи просто не були опубліковані.

У 1934 р. Ґ. Джонс вирушив до Японії, агресивна політика якої в регіоні викликала все більше занепокоєння та відповідно інтерес в європейських читачів. У серпні 1935 р. журналіст подався до т. зв. Внутрішньої Монголії, де, за загадкових обставин, загинув за день до свого 30-річчя. Більшість дослідників біографії Ґ. Джонса погоджуються, що він став жертвою спланованого радянськими спецслужбами вбивства.

Попри те, що доля відвела Ґ. Джонсу лише 30 років життя, для мільйонів українців, які стали жертвою геноцидної політики Радянського Союзу, британський журналіст виявився чи не єдиним голосом у західних медіа, що протистояв лавині дезінформації.

У листопаді 2008 р. Президент України Віктор Ющенко посмертно вшанував Ґарета Джонса, нагородивши його орденом «За заслуги».

Нині ім’я Ґарета Джонса носять вулиці у низці українських міст, зокрема й у Дніпрі (у Новокодацькому районі міста).

Малкольм Маґґерідж (1903–1990) – британський журналіст, публіцист. У 1930-х рр. – один із небагатьох представників іноземних медіа, який поширював інформацію про злочин Голодомору.

Малкольм Маґґерідж народився 24 березня 1903 р. в Сандерстадті (Суррей). Його батько Генрі Маґґерідж був активним учасником Лейбористської партії, неодноразово перемагав на регіональних виборах. Вірогідно, що саме завдяки впливу батька в юнацькі роки М. Маґґерідж, як і багато його однолітків, був захоплений ідеєю соціалістичної революції в Росії та досвідом перетворень більшовицької держави. Щоправда, як і більшість прихильників лівих ідей в Європі, на той час він ще не мав безпосереднього досвіду спостереження за реаліями радянського «суспільства рівних».

У 1924 р. М. Маґґерідж навчався на факультеті природничих наук у престижному Селвін-коледжі Кембриджського університету. Одночасно юнак самостійно вивчав історію англійської літератури. Після завершення навчання протягом трьох років викладав англійську мову та літературу в Індії.

Згодом продовжив педагогічну кар’єру в Єгипті. Саме там у 1927 р. розпочалася співпраця М. Маґґеріджа з виданням “The Manchester Guardian”. Працюючи кореспондентом цієї газети, у 1932 р. він вперше відвідав СРСР. Саме тут, у країні юнацьких мрій, книжкові ілюзії щодо більшовицького експерименту дуже швидко зійшли нанівець.

У 1932 р. журналіст висвітлював хід будівництва головного об’єкту першої п’ятирічки – Дніпрогесу. Вже тоді він був вражений бідністю та фізичним виснаженням українського селянства.

У 1933 р. М. Маґґерідж, порушивши вимоги радянської влади до діяльності іноземних журналістів, самостійно відвідав Україну, а також райони Північного Кавказу. Тут британський журналіст на власні очі побачив масштаби та глибину трагедії штучного голоду, спровокованого діями радянської влади.

Щоб убезпечити власні репортажі від дій радянських спецслужб, М. Маґґерідж надсилав тексти дипломатичною поштою. У результаті три статті його авторства (щоправда, підписані псевдонімом) побачили світ на шпальтах “The Manchester Guardian” та “The Morning Post”:

«Під час нещодавньої поїздки на Північний Кавказ і в Україну я побачив щось схоже на боротьбу, яка точиться між державою і селянами. Поле битви таке ж спустошене, як під час будь-якої війни, і тягнеться ще далі... З одного боку мільйони селян, голодні, часто опухлі з голоду: з другого боку солдати, члени ГПУ, які виконують вказівки диктатури пролетаріату. Вони пройшлися по країні як рій сарани, позабиравши все їстівне; вони розстріляли й заслали тисячі селян, подекуди цілими селами; вони перетворили найродючіші у світі землі на сумну пустелю».

У подальшому журналіст повернувся на Батьківщину. Під час Другої світової війни співпрацював із британською розвідкою.

У 1950 р. М. Маґґерідж обійняв посаду заступника головного редактора одного з провідних видань Британії – газети “The Daily Telegraph”. У часі війни та в повоєнний період журналіст був близький із багатьма відомими авторами. Особливе місце з-посеред інших контактів належало дружбі з Джорджем Орвеллом. Окремі дослідники вважають, що саме репортерський спадок М. Маґґеріджа 1930-х рр. вплинув на творчість Дж. Орвелла, зокрема в антиутопії «Колгосп тварин».

У житті М. Маґґеріджа було багато важливих зустрічей і тем. Утім, саме події 1930-х рр., навіть через півстоліття, залишалися для нього одним із найбільших переживань. Наприкінці 1980-х рр. М. Маґґерідж у інтерв’ю неодноразово підкреслював штучний характер Голодомору, а також виступив як свідок під час слухань Міжнародної комісії з розслідування причин Голодомору.

У 2008 р. Україна визнала внесок М. Маґґеріджа в поширення правди про геноцид українського народу, відзначивши його (посмертно) орденом «За заслуги».