Меморіалізація в Україні

Комуністична влада злочинно замовчувала факт голоду. Навіть у власному діловому листуванні в 1932–1933 рр. державні й партійні функціонери не згадували голод, а лише «продовольчі труднощі». Наступні покоління номенклатури продовжили традицію повної історичної амнезії стосовно трагедій українців.

Тож закономірно, що меморіалізація Голодомору розпочалась у країнах вільного світу, де не практикувався «культ мовчання». Встановлення перших пам’ятників у Канаді та США супроводжувалося формуванням поминальних ритуалів; схожа «поминальна культура» з’явилася і в Україні після здобуття незалежності.

Наприкінці 1980-х рр., коли Радянський Союз був на шляху до розпаду, почали з’являтися перші місця пам’яті жертв Голодомору. Одне з них – меморіал у с. Тарган Київської області, який було встановлено в 1988 р.

З 1991 р. Україна пройшла великий шлях відновлення національної пам’яті про Голодомор 1932–1933 рр. як геноцид українського народу. У вересні 1993 р., на 60-ті роковини трагедії, в Україні вперше жертв Голодомору вшанували на державному рівні. У 2003 р. Верховна Рада в постанові та зверненні до українського народу визнала Голодомор актом геноциду. 28 листопада 2006 р. парламент ухвалив Закон «Про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні», яким визнано Голодомор геноцидом українського народу.

У 2008 р. було видано Національну книгу пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. загальним обсягом понад 22 тис. сторінок (найповніший наразі мартиролог, що містить інформацію про майже 900 тис. померлих від голоду 1932–1933 рр. в Україні). А на Печерських пагорбах, у сакральному центрі Києва поряд із будинками парламенту, уряду та православною святинею – Києво-Печерською лаврою – було споруджено Меморіал жертв Голодомору (нині – Національний музей Голодомору-геноциду). Він складається з елементів, що акцентують символи українського фольклору та православ’я.

У центрі цього меморіалу – 30-метрова Свіча, що символізує незнищенність пам’яті про Голодомор. Її орнаментовано скляними хрестами різної величини, що уособлюють душі померлих від голоду дорослих і дітей. Перед Свічею розташовано скульптурну композицію «Жага до свободи», що зображає траєкторію польоту лелеки, який виривається з кам’яних лещат у небо. Лелека символізує сходження на небо душ українців, закатованих голодом. Також політ лелеки є символом відродження України та незламності духу українського народу.

Алея «Чорні дошки» веде до площі «Жорна долі», де по колу розташовані знаряддя праці селян, за допомогою яких збіжжя перемелювали на борошно. Але в роки Голодомору жорна також стали об’єктом уваги активістів – вони розбивали та конфісковували їх, щоб позбавити селян можливості приготувати їжу, прирікаючи їх на неминучу смерть. У цей час жорна перемелювали людські життя…

У центрі площі розташована скульптура дівчинки «Гірка пам’ять дитинства», яка нагадує про трагічну долю найвразливішої категорії жертв Голодомору – дітей. П’ять пшеничних колосків у руках дівчинки символізують сумнозвісний «Закон про п’ять колосків».

Меморіал має найвищий статус в ієрархії державних музеїв: згідно зі встановленим дипломатичним церемоніалом, його відвідують іноземні делегації.

Тема Голодомору знаходить місце в експозиціях державних і приватних музеїв України. У 2016 р. в музеї «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» була відкрита експозиція, присвячена найбільшим трагедіям українського народу – штучним голодам початку 1920-х рр., початку 1930- х рр. і середини 1940-х рр. Експозиція стала популярним місцем проведення тематичних занять-екскурсій для школярів і студентів.

У містах і селах України споруджено понад 7 тис. пам’ятників і меморіалів на вшанування жертв геноциду. Переважна більшість із них з’явилася протягом 2008–2009 рр. з нагоди 75-х роковин Голодомору 1932–1933 рр. Пам’ятники відрізняються між собою не лише дизайном, а й символікою. Хрести, кам’яні брила, каплички, свічки, колоски пшениці, руки, простягнуті до неба, скульптури жінок, дітей, ангелів, дзвони, сухарі, шматки хліба… Ареал розташування пам’ятників не менш різноманітний. Їх встановлюють на кладовищах, поруч із адміністративними будівлями, біля церков, шкіл, меморіалів на честь воїнів-визволителів у Другій світовій війні, тобто в найважливіших для громади місцях, які люди відвідують не лише в четверту суботу листопада, а й в інші, особливо часто – у поминальні дні.

Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує загиблих від Голодомору. Українці запалюють свічки біля меморіалів і в оселях. Ці вогники символізують скорботу й пам’ять про мільйони загублених життів та одночасно віру в те, що подібне ніколи й ніде не має повторитися.

Таким чином виконується обов’язок живих нащадків перед мертвими від Голодомору предками, усвідомлюється нерозривна тяглість поколінь. А вже через шкільну й вищу історичну освіту формуються глибші підвалини уявлень про причинно-наслідкові зв’язки між програними Україною визвольними змаганнями, згортанням національного відродження і більшовицької політики українізації та Голодомором як інструментом знищення українців.

Важливу роль у поширенні емоційної пам’яті про Голодомор відіграє сучасне українське мистецтво. Після здобуття незалежності в Україні були видані твори про Голодомор, написані українськими письменниками-емігрантами – романи «Марія» У. Самчука, «Жовтий князь» В. Барки, повісті українських літераторів А. Дімарова – «Тридцяті» й «Самосуд», Є. Гуцала – «Голодомор», поеми М. Руденка «Хрест» та ін. Український глядач зміг побачити художні кінострічки «Голод-33» (реж. Є. Юревич), «Гіркі жнива» (реж. Дж. Менделюк), «Поводир» (реж. О. Санін), «Ціна правди» (реж. А. Голланд), «Червоне намисто» (реж. Т. Кондрашевська) та ін.

Отже, меморіалізація Голодомору 1932–1933 р. стала наріжним каменем формування як індивідуальної свідомості та родинної пам’яті українців, так і політичним інструментом розбудови національної держави.