Голод 1891–1892 рр.

Голод як соціальне та економічне явище був невід’ємною частиною історії Російської імперії та земель, які в різні періоди стали об’єктом російської імперської агресії. У ХІХ ст. піддані російського імператора, більшість з яких складали селяни, переживали масштабний голод у 1848, 1865, 1873, 1880 рр. Проте найбільшого розголосу набули події 1891–1892 рр.

Восени 1891 р. брак продовольства відчули 23 губернії Російської імперії, у тому числі й ті, що існували на території сучасної України – Таврійська, Харківська і Херсонська. Епіцентром продовольчої катастрофи були території російського Чорнозем’я та Середнього Надволжя.

Об’єктивною причиною продовольчих негараздів був брак опадів восени 1890 р. та літня посуха 1891 р., які призвели до загибелі більшості посівів ярої пшениці та зменшення врожайності в імперії загалом на 26%. Середня врожайність у найбільш постраждалих губерніях (зокрема у Воронезькій, до якої входила низка українських етнічних територій) складала не більше 4,5 центнерів збіжжя з гектару. За тодішніми підрахунками, у зоні найбільшої втрати врожаю на одну особу в середньому припадало близько 2,3 пуди збіжжя (приблизно 34,4 кг). Загалом потреба (з урахуванням зерна, необхідного для майбутньої сівби) складала не менше 18 пудів (приблизно 295 кг).

Характерною рисою голоду 1891–1892 рр. було й те, що несприятливі кліматичні умови охопили лише трохи більше третини губерній імперії. Це означало, що за умови раціонального перерозподілу частки врожаю, призначеного для експорту, держава могла уникнути катастрофічних наслідків для населення постраждалих регіонів. Утім, центральна влада, попри численні звернення з боку земств (своєрідних органів місцевого губернського самоврядування) ще з осені 1890 р., не вжила дієвих заходів, щоб запобігти трагедії. Крім того, протягом майже року влада застосовувала цензуру щодо будь-яких повідомлень у пресі про потенційну загрозу голоду для понад 36 млн осіб, які мешкали у постраждалих регіонах.

Лише наприкінці літа 1891 р. неповоротка імперська бюрократична машина почала вживати певні заходи щодо подолання наслідків нестачі продовольства: земства на місцях розпочали складати списки постраждалих, обраховувати обсяги необхідної допомоги. Попри небезпеку неминучої катастрофи центральна влада вважала подані показники завищеними та вимагала від губернської влади і земств перерахунку. Також вийшли розпорядження про початок надання обмежених продовольчих позик населенню з продовольчих резервів губерній. Утім, у дійсності більшість складів продовольства виявилися порожніми.

Врешті в листопаді 1891 р. було створено т.зв. «Особливий комітет спадкоємця цесаревича Миколи Олександровича» (рос. «Особый комитет наследника Цесаревича Николая Александровича») – інституція, яка мала б акумулювати допомогу постраждалим від голоду. Ця подія означала зняття негласного обмеження на інформацію про голод, а також дозвіл на залучення благодійної допомоги для його подолання. Станом на березень 1892 р. різними видами допомоги були охоплені близько 11 млн осіб (менше третини з усіх постраждалих).

Ефективність адміністративних заходів щодо подолання наслідків голоду була невисокою. Попри запровадження пільг на залізничне перевезення хлібу мережа залізниць не могла упоратись із масштабами цих перевезень. Введення обмежень на експорт пшениці та інших зернових культур, що поступово впроваджувалися від середини серпня 1891 р., було дуже повільним та не давало швидкого результату. Достатньо частим явищем були різноманітні зловживання, пов’язані з державними та губернськими закупівлями продовольства для потреб постраждалих, а саме – завищення цін з боку продавців, фактичне розграбування продовольства під час його розподілу тощо.

Спроба реалізації проєкту громадських робіт, які могли б дати роботу та заробіток постраждалим селянам, також зазнала фіаско через максимальну інертність бюрократичного апарату: фактично до виконання робіт із будівництва шляхів сполучення на півдні імперії приступили лише влітку 1892 р. Навіть за умов часткового зняття паспортних обмежень (без паспорту селяни мали право пересуватися винятково в межах губернії, в якій мешкали), запровадження пільгового тарифу на пасажирські перевезення, участь у громадських роботах взяла обмежена кількість осіб.

Від грудня 1891 р. Російська імперія починає отримувати продовольчу допомогу з-за кордону, передусім зі Сполучених Штатів Америки. З ініціативи губернаторів окремих штатів були створені комітети щодо допомоги голодуючим, а в січні 1892 р. – «Національний комітет допомоги російським голодуючим» (англ. «Russian Famine Relief Committee of the United States»). Загалом лише протягом 1892 р. громадяни США передали понад 4000 тон допомоги на загальну суму понад 1 млн доларів США.

За найменшими підрахунками, внаслідок дефіциту продовольства та супутніх цьому епідемій тифу (взимку 1891–1892 рр.) та холери (влітку 1892 р.), під час Голоду 1891–1892 рр. загинули щонайменше 400 тис. осіб.

Головним соціальним наслідком голоду стало пожвавлення руху селян до міст та регіонів, які на межі ХІХ – на початку ХХ ст. переживали процес посиленої індустріалізації. Одним з напрямків економічної міграції населення із Центральної Росії стала територія України, зокрема терен Катеринославської губернії (територія нинішньої Дніпропетровської, частини Запорізької, Донецької та Луганської областей).

Голод 1891–1892 рр. мав значний резонанс у російському суспільстві. Вагому роль у цьому відіграла фотографія як спосіб передачі інформації. Завдяки її поширенню практично всі мешканці імперії, які мали доступ до тогочасної преси, отримували відомості про нужденну ситуацію, в якій опинилися селяни. Низка російських літераторів, науковців, суспільно-політичних діячів брали активну участь у зборі благодійної допомоги. Саме завдяки ним у масову свідомість увійшов образ «голодуючого Поволжя».

Останній активно експлуатувався нащадками російського імперіалізму – більшовицькою владою СРСР, яка власною політикою спричинила ситуацію перманентного продовольчого дефіциту та Голоду у ХХ ст.