Голод 1946–1947 рр. (у контексті зовнішньої політики СРСР)

Голод в Українській РСР 1946–1947 рр. був спричинений сукупністю факторів як об’єктивного, так і суб’єктивно-політичного характеру.

По-перше, після закінчення Другої світової війни сільське господарство було розорене. Валовий збір усіх зернових в УРСР, порівняно з 1940 р., зменшився втричі, і був навіть меншим, ніж голодного 1921 р. Різко скоротилося поголів’я худоби. Значно постраждали тракторний і комбайновий парки. Колгоспники обробляли землю за допомогою корів, а бувало, що в плуг впрягалися і жінки. На врожайність впливало й те, що кілька років під посіви майже не вносили добрива.

По-друге, відновлення галузі гальмувалося катастрофічними втратами чоловіків під час війни (селяни не мали броні, тож багато молодих чоловіків загинуло; а тих, хто вижив, довго затримували в армії з огляду на можливість подальшого розгортання воєнних авантюр Кремля). Тому основною робочою силою на селі були жінки, чисельність яких серед працівників аграрного сектору в 1946 р. становила понад 80 %; у колгоспах широко використовувалася праця дітей, літніх людей та інвалідів.

Нарешті, по-третє, переважна частина земель Української РСР та вся Молдавська РСР були охоплені посухою. Утім, стихійне лихо вразило не всі регіони однаково, у низці областей республіки, зокрема, західних, центральних і навіть сильно уражених посухою південних регіонах, зернові й овочі більш-менш вродили. При організованому розподілі всього врожаю можна було забезпечити населення мінімумом продовольства. На цьому перелік об’єктивних причин голоду закінчується і починається перерахунок факторів, що стали результатом свідомого вибору політиків.

Отже, по-перше, після завершення війни припинилося постачання продовольства із США в рамках ленд-лізу, а від масштабної економічної американської допомоги відбудові Європи США (так званий «план Маршалла) СРСР категорично відмовився. Натомість вчергове комуністична влада використала село як «донора» для відновлення економіки та військово-промислового комплексу.

По-друге, російсько-комуністична імперія прагнула довести своїм сателітам з новостворюваного «соціалістичного табору» (та й цілому світу) переваги власної системи господарювання. В умовах дефіциту продовольства на всьому європейському континенті пропагандистська мета досягалася через експорт зерна. За 1946–1947 рр. у європейські країни – Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину та ін. – з СРСР експортовано 2,5 млн тонн зерна. Показова продовольча допомога у скрутні часи дозволяла згуртувати навколо себе майбутніх військово-політичних союзників.

А по-третє, Кремль активно готувався до третьої світової, котра очікувалась незабаром, відтак необхідно було й надалі берегти та поповнювати великі продовольчі мобілізаційні резерви. До того ж, за досвідом переможної для СРСР Другої світової війни, якій передував Голодомор 1932–33 рр., було на часі попередньо вкотре перемогти власний народ (а тим більше ненадійних українців – молдаван) після порівняно «вільних» років війни.

Отже, в організації третього у ХХ ст. голоду комуністична диктатура використовувала багатий попередній досвід. Хлібозаготівля проводилася за принципом продрозкладки. Утім, з колгоспних комор та присадибних господарств часто вилучалося не лише продовольче, а й насіннєве зерно та вся картопля. Влада Кремля надзвичайно посилювала тиск на колгоспи та колгоспників. За невиконання плану хлібозаготівель знімали з роботи, виносили догани, виключали з партії, засуджували. Від УРСР в 1946 р. Москва зажадала 360 млн пудів зерна. У численних постановах ЦК КП(б)У невиконання планів зернопостачання було оголошено «злочином» перед партією і державою. Оперативні загороджувальні загони міліції боролися з продаванням і купівлею зерна та борошна на базарах.

Для посилення темпів хлібозаготівельної діяльності й убезпечення влади від опору голоду Й. Сталін направив до Києва вірного соратника, одного з головних творців Голодомору 1932–1933 рр. в Україні, Л. Кагановича, який з березня до грудня 1947 р. очолював ЦК КП(б)У.

На викачування хліба була спрямована, як і під час голоду 1932–1933 рр., діяльність уповноважених Міністерства заготівель СРСР, штат яких 1946 р. порівняно з 1945 р. було збільшено з 5 до 11,5 тис. осіб, чисельність працівників апарату заготівель складала в 1946 р. близько 400 тис. осіб.

Одну з причин лютування голоду селяни цілком вірно вбачали в непомірних, грабіжницьких податках, які накладалися владою на одноосібні господарства колгоспників, що розташовувалися на присадибних ділянках. Податок встановлювався владою на землю, на кожне фруктове дерево, домашню тварину, навіть шкури із зарізаної худоби; від селян вимагали непосильні норми здачі молока, м’яса, яєць. Не маючи змоги сплачувати податки за землю, плодові дерева, домашніх тварин, селяни змушені були вирубувати садки й вирізати худобу. Скруту селян посилювало стягнення з них грошового податку, яким була «добровільно»-примусова позика державі. Під ідеологічним, а подекуди й фізичним тиском, селяни змушені були вносити досить великі суми грошей за облігації держпозики.

Голод лютував і в українських містах. Задля порятунку робітники підприємств могли брати городи й вирощувати на них картоплю та овочі. Норма робітничого городу становила 0,15 га. Утім, розташовані переважно в приміській зоні, далеко від місця проживання родини, ці городи зазнавали грабунку і тоді праця знесилених людей виявлялась марною.

Серед містян часто виникала паніка, що виявлялося в стихійному скуповуванні харчів і товарів першої необхідності. Голод тягнув за собою супутні хвороби – туберкульоз, дизентерію, тиф тощо. Станом на 2 липня 1947 р. в УРСР нараховувалось понад 2 млн 154 тис. виснажених голодом людей – дистрофіків.

Містами ширилося жебрацтво, нерідко до нього залучали й дітей. Багато знесилених і озлоблених людей ішли на дрібні злочини: почастішали «продуктові» розбої та крадіжки, спекуляція, самогоноваріння. Люди значно менше, ніж у звичайні часи, боялися опинитися за гратами. Були навіть випадки, коли особи, вчинивши злочин, добровільно приходили до міліції здатися, аби через арешт і ув’язнення вберегтися від голодної смерті. Повсюдно погіршилася трудова дисципліна – невиходи на роботу через опухання та нездатність рухатися, відсутність через те саме дітей у школах, переповненість лікарень, масові зомління, нарешті, смерть від голоду – усе це будні населення Півдня України.

Масовим явищем стали сироти та безпритульні діти. Батьки пробували врятувати життя дітей, залишаючи їх у потягах або ж самі підлітки йшли з дому, шукаючи місця, де можна було знайти їжу.

Голодні вживали різні сурогати, траву, рогіз, листя дерев – рятувалися щавлем, кропивою, лободою, конюшиною, цвітом акації. Люди на полі після збирання врожаю крадькома (бо залишався чинним прийнятий 1932 р. «Закон про охорону соціалістичної власності», названий в народі «Законом про п’ять колосків», що загрожував таборами навіть дітям) відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися в землі. У багатьох областях УРСР їли також дрібних гризунів, собак, кішок, м’ясо загиблих тварин тощо. Доходило й до канібалізму. Доведені до тваринного відчаю матері убивали своїх малолітніх дітей, аби не бачити їхньої голодної смерті! А підлітки з повним усвідомленням жахливості ситуації намагалися покінчити життя самогубством.

Тисячі українців їхали на західні землі, щоб обміняти речі на їжу – там не було такого голоду, бо комуністична влада ще була слабкою, колгоспи лише організовувалися, а частину території (в основному ліси) контролювала УПА. «Мішечники», «торбешники» (так називали місцеві жителі втікачів зі східних областей) заполонили всі вокзали, серед них було багато вошивих і хворих. Транспортна міліція УРСР легко ідентифікувала втомлених худих людей із мішком через плече і знімала їх з товарних потягів, коли вони намагалися добратися в західні області у сподіванні розжитися там хлібом. Тож шлях порятунку перекривався оперативними заслонами, котрі затримували тих, хто їздив без перепусток.

Кому ж вдавалося втекти – ходили селами, де було безпечніше, можна було швидше знайти їжу чи найнятися на роботу в господарстві за харчі, а то й віднайти дах над головою на довгий час. За допомогу східнякам каральні органи погрожували місцевим жителям в’язницею і виселенням. Однак люди потайки виносили їжу голодним, а були й такі, хто переховував їх у підвалах або на горищах.

Через відозви до населення повстанські загони УПА ширили правдиву інформацію про масштаби голоду, мінували важливі об’єкти, організовували опір вивезенню зерна за кордон, закликали місцеве населення допомагати голодним, а також організовували теракти проти партійного, радянського й колгоспного активу.

Далеко не всі втікачі поверталися з «хлібних» мандрівок: вздовж залізниць діяли банди, які чатували на потяги й гаками зривали з дахів вагонів торби з харчами, а часом – і самих людей. Частину «приїжджих» арештовували за поширення «наклепницьких» провокаційних чуток, спрямованих проти колгоспного ладу: «нібито» на трудодні в колгоспах майже нічого не дають.

Від штучного рукотворного голоду, за неповними даними, в УРСР загинуло понад 1 млн людей. Як і людомор 1930-х, голод 1946–1947 рр. довго був невідомим: імперська влада, в ім’я збереження свого престижу, сама його приховувала. Радянська преса замовчувала не лише масштаби голоду, а навіть саму наявність проблеми. Забороненою, недоступною була тема третього радянського голоду і для дослідників.